Троянда Афродіти

Я квітку мав - найкращу в світі Та наче сліпий її не помічав Вона цвіла, мов сонце тепле в літі А я не так як треба доглядав.

Кохав її, та часто так невміло Що їй від цього боляче було Вона терпіла, хоч душа німіла І навіть в холод дарувала тепло.

Це був мій Божий дар - троянда Афродіти Її п'янкий, мов мед солодкий цвіт. І ніжні пелюстки росою вкриті Мене ховали від життєвих бід.

І дивно це та правда є одна: Не я беріг її від бурі й зливи. Коли темніло - поруч лиш вона Мене тримала, хоч була вразлива.

Не раз я йшов, забувши поливати Казав собі: Не пізно, ще встигну. Вона ж чекала, вміла пробачати А я лиш зараз бачу всю вину.

Багато вже води кудись стекло Її назад не зібрати руками. І знаю не повернути те тепло Одними лиш красивими словами.

Хоч альманахи кажуть: Все пропало Вже не повернеш втрачене тепло Я все ж не вірю, що усе зів'яло, Що між нами нічого не було.

Я розумію страх твій і вагання І те, чому не віриш ти мені. Не вимагатиму від тебе я кохання Бо винен сам у нашій цій зимі.

Я був поганим садівником, не приховаю І це не виправдає жоден вірш. Та я щодня себе міняю Щоб не зробити боляче ще більш.

Не тягнешся до мене - розумію Твій страх не зникне від моїх пісень. Та я змінитися по-справжньому зумію Не на словах і не на один день.

Тепер я знаю, як тобі боліло Коли, чекаючи, ти в'янула одна. А я не бачив, як душа тремтіла І як повільно відступала та весна.

Я не прошу повірити словам Лиш хочу все ділами доказати. Бо навіть крізь найбільший біль і шрам Тебе одну я хочу доглядати.